У свідомості більшості пересічних українців Верховний суд — це приблизно те саме, що й Суд Божий: інстанція, в якій завжди можна віднайти правду та справедливість. Можливо, саме тому, що в реальному житті з судами стикаються не всі. А от ті, кому доводилося подавати позовні заяви, апеляційні та касаційні скарги, зазвичай дивляться на цю систему значно тверезіше.Про це повідомляє видання ZN.UA.Тож замість абстрактних міркувань пропоную інше.Спробуймо пройти цей шлях разом — від районного суду до Верховного — на прикладі звичайної людини в її поході за справедливістю. Подивімося, які перешкоди виникають на кожному етапі, де система дає збій і на якому відрізку для більшості громадян цей шлях обривається.Перший етап. Районний суд: теорія і практика доступу до правосуддяБудь-який громадянин країни може звернутися до суду для захисту своїх порушених (як він вважає) прав та законних інтересів. Теоретично.На практиці все починається з підготовки позовної заяви — і вже на цьому етапі з’ясовується, що це своєрідний квест навіть для людини з вищою юридичною освітою. Хоча, формально, завдання посильне.Спершу треба правильно визначити, до якого суду звертатися — за місцем події чи за місцем перебування відповідача. Далі — вказати всі можливі дані про нього (прізвище, адреса, реквізити тощо), визначити так звану ціну позову, тобто всі ваші збитки та витрати на судовий процес.Потім — сформулювати позовні вимоги й підкріпити їх юридично: зазначити, які саме статті та норми права, на ваше переконання, порушив відповідач. Треба описати обставини, навести докази, додати свідків і підкріпити все це документами.Окремий «квест» — судовий збір. Для юросіб (ФОП) він становить 1,5% від ціни позову, але не менше прожиткового мінімуму — 3328 грн (2026 рік). Для фізосіб — 1% ціни позову, але не менше 1211,20 грн.Саме на цьому етапі багато хто сходить з дистанції. Не тому, що не має рації, а тому, що раптом з’ясовується: навіть доступ до першої інстанції потребує часу, грошей і нервів. Судовий збір, паперова тяганина й страх зробити помилку перетворюються на перший психологічний бар’єр, який система виставляє перед людиною ще до початку розгляду справи по суті.Є й ще одна цікава вимога: позивач має підтвердити, що ним не подано іншого позову до цього ж відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав. І саме тут відповідач може спробувати зробити «хід конем».Відомий приклад: абонент Київської обласної енергопостачальної компанії (КОЕК) подав на неї позов щодо, на його думку, некоректно нарахованої заборгованості. У відповідь КОЕК подала на нього заяву про стягнення боргу в режимі спрощеного провадження — без повідомлення сторін, але… в інший суд.У такий спосіб компанія намагалася непомітно для абонента стягнути спірний борг і не програти процес. Хто ж стоїть за КОЕК? Формально — маловідома широкому загалу пенсіонерка та депутатка Розівської селищної ради Костенко Неля Іванівна, яка водночас посідає 35-те місце в рейтингу українських бізнесменів із доходом майже 20 млрд грн.Через ТОВ «Енергопоставка» вона володіє КОЕК та ще низкою енергопостачальних компаній у різних регіонах України, а «вишенькою на торті» є ТОВ «Казино Прем’єр Палац».Тут варто зробити короткий, але важливий відступ, чому цей кейс не випадковий. Із запровадженням Третього енергопакету ЄС Україна зобов’язалася розділити виробництво, транспортування, розподіл та постачання електроенергії. Верховна Рада ухвалила відповідний закон, але на практиці «нові» енергопостачальні компанії виявилися старими відділами обліку та платежів колишніх обленерго, які просто змінили вивіску.Фактична монополія нікуди не зникла — вона лише стала менш помітною. І саме такі гравці масово використовують суд як інструмент економічного тиску.Отже окремий, навіть виключний випадок із судовим спором пересічного абонента з монополістом вкрай показовий — він висвітлює методи, якими «володар електрики» тримає у економічній узді ледь не половину населення країни.Тож перш ніж сідати писати позов, варто поцікавитися, з ким саме ви маєте справу. Бо, як кажуть мудрі люди (це не про нас), виграти суд у Ахметова в Україні — неможливо.Другий етап. Апеляція: надія після поразкиЯкщо позивач «успішно» програв суд першої інстанції, це ще не кінець. Є друга інстанція — апеляційна. У столиці це Київський апеляційний суд.Але саме тут шлях різко ускладнюється. Підготувати апеляційну скаргу значно складніше: потрібно чітко вказати, які норми матеріального чи процесуального права порушив суд першої інстанції. Без фахового юриста це майже неможливо.Держава пропонує безоплатну правову допомогу, але для цього треба бути достатньо… бідним. Якщо ваш дохід нижчий за середню пенсію — шанс є. Якщо маєте «нормальну» зарплату чи пенсію — шукайте допомогу деінде.І тут на сцену виходить приватний юридичний бізнес. Після програшу в районному суді позивачу раптово починають телефонувати юридичні та адвокатські компанії з пропозицією «безкоштовної консультації». Це означає лише одне: ви потрапили в «матрицю програвших» — ваш номер «злили» з районного суду… кому треба.Типова картина: досвідчений юрист і молодий помічник пропонують підготувати апеляційну скаргу за ціну, що визначається, здається, вашим зовнішнім виглядом (взуттям та одягом). Більшість таких скарг — типові, шаблонні, і підставити ваше прізвище та назву суду в трафаретку можуть навіть бакалаври. Теоретично закон дозволяє стягнути витрати на професійну правничу допомогу з програвшої сторони після закінчення процесу, але якщо ви запропонуєте таке юридичній компанії, вони подивляться на вас як на божевільного. Навряд чи знайдеться компанія, яка погодиться працювати «на результат».У цій точці особливо відчутною стає асиметрія сторін. З одного боку — людина, яка рахує кожну гривню і змушена зважувати, чи варто йти далі. З іншого — компанія або монополіст, для яких судові витрати є частиною операційних витрат, а програні справи — винятком, а не правилом. Формально сторони рівні. Фактично — їхні можливості несумірні.Компанії на кшталт КОЕК мають власні юридичні відділи (роботу яких, до речі, оплачують абоненти), але в судах вони користуються послугами професійних адвокатів. І тут починаються сюрпризи.Закон чітко передбачає: заява про компенсацію витрат на правничу допомогу, в цьому разі адвокатки, має бути подана до прийняття постанови у справі (частина восьма статті 141 ЦПК України). Те саме підтверджено у висновках Верховного суду. Але тут адвокатка КОЕК Олена Андрієвська з м. Вишневе, яка представляла КОЕК, «прокинулася» вже після ухвалення рішення й попросила стягнути з програвшої сторони 50 тис. грн. І Київський апеляційний суд, замість відмови, виніс «додаткове рішення» — стягнути 10 тис. грн.Чому Київський апеляційний суд і адвокатка О.Андрієвська, що має ступінь кандидата юридичних наук від Національної академії наук України, вдали, що не читали ані закону, ані правових позицій Верховного суду?Третій етап. Верховний суд: кого пускають в калачний рядЗдавалося б, саме тут ситуацію має виправити Верховний суд. Касаційна скарга в цій справі була елементарною: достатньо було процитувати позиції самого ж Верховного суду.Але тут з’ясовується головне. Є цілий перелік справ, які не підлягають касаційному оскарженню. Зокрема малозначні справи та справи з ціною позову, що не перевищує 250 прожиткових мінімумів. У 2026 році це понад 800 тис. грн. Скільки пересічних українців мають судові спори на такі суми? Отож…Саме тому апеляційний суд та кандидатка юридичних наук могли дозволити собі «вольності»: вони знали, що до Верховного суду ця справа просто не дійде. Це фактично нівелює і Верховний суд, і всю систему правосуддя України, зводить їх нанівець…Таку норму запровадили у 2020 році. До цього в ЦПК України ніяких «250 прожиткових мінімумів» не існувало. Формально межа «малозначності» визначена законом, а фактично ж Верховний суд перетворився на суд лише для багатих. Дуже багатих людей. Держава фактично розділила громадян на дві категорії: тих, кому дорога в калачний ряд відкрита, і тих, у кого, перепрошую, «рило свиняче».Post scriptumСправедливості заради варто визнати: законодавець, запроваджуючи цей поріг, керувався прагматичною логікою. Верховний суд роками був перевантажений тисячами касацій у типових і дрібних справах. Хоча з його бюджетом та зарплатами він міг би себе забезпечити кваліфікованим штатом помічників.Проблема, однак, у тому, що економічний критерій «малозначності» виявився надто грубим інструментом. Він дозволив «розвантажити» Верховний суд, але водночас фактично позбавив більшість громадян доступу до правосуддя — можливості виправити судову помилку на фінальному етапі. У результаті інституційна зручність була поставлена вище за відчуття справедливості.Ми пройшли цей маршрут — типовий для багатьох громадян — від районного суду до Верховного. І з’ясували, що проблема не лише в окремих суддях чи адвокатах. Проблема — в конструкції системи, яка формально гарантує доступ до правосуддя, але фактично відсікає більшість громадян від «суду останньої надії».У підсумку йдеться навіть не про конкретні суми, статті закону чи окремі рішення. Йдеться про довіру до Суду як інституції. Коли людина переконується, що правильний шлях не веде до результату, вона починає сприймати суд не як спосіб захисту своїх прав, а як ще одну перешкоду нормальному людському життю.Питання вже не в тому, чи потрібен українцям Верховний суд.Питання в тому, для кого він насправді працює?Автор: Олександр Сергієнко, директор аналітико-дослідницького центру “Інститут міста”.
