Дійсність електронних кредитних договорів, укладених через мобільні додатки з підтвердженням за допомогою SMS-кодів, залишається предметом активних дискусій у судовій практиці. У справі № 705/1938/25, розглянутій 8 квітня 2024 року Верховним Судом, було поставлено питання: чи може кредитний договір, укладений з використанням одноразового ідентифікатора, бути визнаним недійсним на підставі заяви позичальника про шахрайські дії з боку третіх осіб. Позивач звернувся до суду з проханням визнати недійсним договір споживчого кредиту, укладений із банком. Спір виник після того, як позивач розмістив оголошення про продаж товару на платформі «OLX». Після цього він отримав повідомлення від потенційного покупця, який стверджував, що оплата здійснена через сервіс платформи, і надіслав відповідне посилання. Далі комунікація продовжилася в месенджерах, де невідома особа, представившись працівником технічної підтримки «OLX», переконала позивача надати віддалений доступ до свого мобільного телефону. Після отримання доступу до пристрою телефон було заблоковано, а згодом позивач виявив, що від його імені укладено кредитний договір із банком через мобільний додаток, підтверджений одноразовим ідентифікатором (SMS-кодом), який використовувався як електронний підпис. Позивач стверджував, що договір укладено без його волі через шахрайські дії третіх осіб, які отримали доступ до його мобільного пристрою та фінансових даних. Суди першої та апеляційної інстанцій підтримали доводи позивача, визнавши договір недійсним через ризики неналежної ідентифікації особи при використанні дистанційних сервісів. Банк оскаржив ці рішення, стверджуючи, що договір укладено через офіційний мобільний додаток з використанням одноразового пароля, а доступ до пристрою надав сам позивач. Верховний Суд зазначив, що загальні вимоги, необхідні для чинності правочину, визначені статтею 203 Цивільного кодексу України. Воля учасника правочину має бути вільною та відповідати його внутрішньому наміру. У статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» зазначено, що електронний договір є угодою двох або більше сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, оформленою в електронній формі. Суд також підкреслив правову природу електронного договору, зазначивши, що електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями та підписаний відповідно до статті 12 Закону України «Про електронну комерцію», прирівнюється до письмового договору за правовими наслідками. Верховний Суд наголосив на важливості наявності всіх істотних умов для відповідного виду договору в електронному форматі, оскільки в іншому випадку він може бути визнаний неукладеним або недійсним через недотримання письмової форми відповідно до закону. Суд зазначив: «Важливо розуміти, в яких випадках необхідно створювати електронний договір як окремий документ, а коли достатньо висловити свою волю через електронні комунікації. Метою підписання договору є ідентифікація підписанта, підтвердження його згоди з умовами договору та забезпечення цілісності даних в електронному вигляді. Якщо договір має електронну форму, то його слід підписувати електронним підписом». Щодо механізму підписання, Верховний Суд зазначив, що моментом підписання електронної угоди є використання електронного підпису одноразовим ідентифікатором. Електронний підпис одноразовим ідентифікатором — це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію укласти електронний договір, і надсилаються іншій стороні. Це може бути комбінація цифр і букв, або тільки цифр, або тільки літер, яку отримує заявник через електронну пошту у вигляді пароля, іноді в парі «логін-пароль», або SMS-коду, надісланого на телефон. Водночас не кожна електронна угода вимагає створення окремого електронного документа. Електронний договір може бути укладений у спрощеній формі або традиційно — у вигляді окремого документа. Суд встановив, що оспорюваний договір про надання фінансового кредиту був підписаний позивачем за допомогою одноразового пароля-ідентифікатора, що підтверджує укладення спірного правочину. Верховний Суд також звернув увагу на технічну неможливість укладення договору без участі користувача — без отримання листа на електронну пошту або SMS-повідомлення, без входу на сайт товариства за допомогою логіна та пароля кредитний договір не міг бути укладений. Сторони досягли згоди щодо всіх істотних умов правочину, що спростовує висновки судів попередніх інстанцій про недійсність кредитного договору. Щодо доводів про шахрайство, Верховний Суд зазначив, що оскільки позивач підписав договір, а відповідач погодився на надання кредиту, немає підстав вважати, що в момент укладення кредитного договору не були дотримані вимоги статті 203 Цивільного кодексу України. Доказів протилежного в матеріалах справи не виявлено, і позивач не надав таких доказів, що є його процесуальним обов’язком відповідно до статей 12, 81 Цивільного процесуального кодексу України. Відповідно до викладеного, Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу банку, скасував рішення судів попередніх інстанцій та відмовив у задоволенні позову про визнання недійсним договору споживчого кредиту. Таким чином, Верховний Суд підтвердив усталену практику: укладення кредитного договору через мобільний банкінг з використанням одноразового ідентифікатора є належною формою правочину та підтверджує волевиявлення сторони. Ця позиція має практичне значення для спорів щодо онлайн-кредитування, закріплюючи пріоритет формалізованих електронних процедур та обов’язок сторони доводити відсутність своєї волі на укладення правочину.
