Верховний Суд призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції у справі військовополоненого, якого обміняли до Російської Федерації. Про це повідомляє «Судовий репортер» із посиланням на постанову від 2 липня.
За матеріалами справи, громадянин України та уродженець Сумської області, перебуваючи у місті Бєлгород, РФ, 23 вересня 2022 року за власною ініціативою прибув до військкомату та мобілізувався до збройних сил РФ. Через п’ять днів він уже був у Луганській області, а ще через місяць у складі підрозділу з 12 осіб потрапив у полон Збройних сил України.
31 грудня 2022 року чоловіка обміняли до Росії як військовополоненого, щоб звільнити українських захисників. У вересні 2023 року за фактом держзради зареєстрували кримінальне провадження. У травні 2025 року Зарічний районний суд міста Суми заочно засудив обвинуваченого до 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна.
Захисник оскаржив вирок, зазначивши, що відеозапис інтерв’ю військовополоненого на ютуб-каналі блогера Володимира Золкіна є недопустимим доказом. У липні 2025 року Верховний Суд погодився з цими доводами.
Як встановив суд, відеоінтерв’ю було єдиним доказом фактичних обставин події злочину, зокрема дати візиту до Бєлгородського військкомату та переміщення до Луганської області. Саме з цього інтерв’ю стало відомо, що військовополонений повідомив про добровільну участь у складі збройних сил РФ. Інших доказів приєднання обвинуваченого до ЗС РФ, зокрема військових документів, або його затримання на полі бою прокурор не надав.
Документи міграційної та прикордонної служби лише підтверджували правовий статус обвинуваченого як громадянина України, але самі собою не доводили вчинення будь-якого злочину. Листи УСБУ та Координаційного штабу підтверджували факт виїзду засудженого до Російської Федерації та його перебування в полоні на час обміну, однак не містили відомостей про те, за яких обставин, коли і з якими мотивами він опинився у складі збройних формувань ворога.
Суди нижчих інстанцій приймали це інтерв’ю як доказ, оскільки на відео зафіксована згода військовополоненого на розмову із Золкіним. Водночас Верховний Суд наголосив, що на момент запису інтерв’ю засуджений перебував під повним і виключним контролем органів влади України у статусі військовополоненого. Будь-який доступ сторонніх осіб із технічними засобами відеофіксації до режимного об’єкта з високим ступенем ізоляції неможливий без прямого дозволу та активного сприяння адміністрації місця утримання.
У постанові суду зазначено, що блогер, який отримав дозвіл на інтерв’ю із засудженим, систематично створює контент за участю військовополонених і опублікував десятки подібних інтерв’ю. Через це манера та фокус таких розмов були заздалегідь відомі органам влади. Регулярний допуск цієї особи до полонених, як вказав суд, свідчить про системну інтеграцію його діяльності з системою функціонування місць утримання військовополонених.
Також Верховний Суд звернув увагу, що ще до початку запису інтерв’юер уже знав окрему інформацію про засудженого, зокрема те, що він служив у зоні АТО у складі українських сил, і впевнено повідомив про це під час розмови. Оскільки саме перебування у полоні не могло свідчити про цей факт біографії, це, на думку суду, дає підстави вважати, що блогер отримав цю інформацію від представників державних органів України ще до початку інтерв’ю, що свідчить про інформаційне сприяння з їхнього боку.
Суд підкреслив, що особа, яка перебуває в ізоляції в руках супротивника, підпорядкована суворому примусовому режиму установи. За відсутності захисника будь-яке розпитування, організоване за сприяння адміністрації, військовополонений обґрунтовано сприймає як примусовий захід або елемент процедури, від якого він не може вільно відмовитися. Тому записана на камеру «добровільна згода» на інтерв’ю не усуває примусового характеру самої ситуації.
Окремо Верховний Суд послався на статтю 13 Третьої Женевської конвенції, яка прямо забороняє піддавати військовополонених, зокрема, «цікавості публіки». У постанові зазначено, що в сучасних конфліктах ця заборона поширюється і на публікацію фото- та відеоматеріалів, записів допитів або приватних розмов, особистого листування чи будь-яких інших приватних даних, незалежно від каналу зв’язку, включаючи Інтернет. Дозвіл держави на створення та публікацію такого інтерв’ю суд назвав грубим порушенням міжнародного гуманітарного права.
З огляду на це суд наголосив, що держава не може забезпечити право на справедливий суд і посилатися на законність збирання доказів, якщо первісне отримання інформації відбулося внаслідок прямого та грубого порушення нею ж зобов’язань за МГП. Тому Верховний Суд дійшов висновку, що відеозапис інтерв’ю із засудженим, отриманий за системного сприяння та інформаційного підживлення з боку органів державної влади в обхід конституційних гарантій, є недопустимим доказом.
Сторона захисту також наголошувала, що під час інтерв’ю засуджений неодноразово заявляв, що діяв унаслідок примусу та залякування з боку представників РФ. Однак апеляційний суд на ці доводи не відповів і залишив поза увагою інформацію про ймовірний примус під час мобілізації обвинуваченого.