Олена (ім’я змінено) ніколи не збиралася залишати рідний Маріуполь, але війна змусила жінку та її сім’ю не раз змінити місце проживання. Сподіваючись на стабільність і безпеку, українці в 2025 році переїхали до Білорусі, але там ситуація стала ще гіршою — Олену та її чоловіка взяли в оборот працівники КДБ, перетворивши факт їх переїзду на підставу для ведення диверсійної діяльності проти Білорусі та Росії.Єврорадіо детально переказує історію Олени, змінивши деякі деталі, щоб не створити загрозу безпеці героїні. Це продовження серії текстів «У білоруському полоні», присвяченої громадянам України, які зазнали переслідувань режиму Лукашенка і були звільнені 22 листопада 2025 року. Текст містить докладні описи насильства. “Потім сказали, щоб ми все робили самі”— Я родом з тимчасово окупованого міста України. До 2018 року я жила там постійно. Потім ми з чоловіком переїхали до Херсонської області і почали там працювати. У нас був власний бізнес, ми займалися виловом риби та креветок. Все було нормально до лютого 2022 року, поки туди не зайшли російські війська. Тоді у нас забрали буквально все. Наш будинок розграбували, в ньому влаштували казарму, розкрили всі приміщення, вкрали майно. У Херсонській області у нас більше нічого не залишилося.Після цього ми переїхали до Бессарабії, в Одеську область, недалеко від міста Рені. Там ми прожили приблизно рік. У 2023 році ми виїхали в одне з європейських міст, де прожили півтора року. Однак мій син не встиг виїхати з окупованої частини України в 2022 році: на той момент заборонили виїзд чоловікам. З того часу я його не бачила. З документами, які йому довелося отримувати, найпростішим варіантом для нього був в’їзд саме в Білорусь.Влада Білорусі на той момент активно розповідала про свою нейтральність, про те, що українцям там раді, що нам допоможуть. Ми вирішили їхати туди, щоб бути ближче до дітей. У мого чоловіка також залишилася дочка в окупованій частині країни.Ми приїхали до Білорусі в травні 2025 року і оселилися в Бобруйську.У нас був знайомий на ім’я Михайло. Він тимчасово поселив нас за містом, у нього були будиночки відпочинку біля невеликого озера. Ми жили в одному з цих будиночків. Ми не знали, скільки часу займе питання возз’єднання з дитиною, тому розуміли, що в Білорусі потрібно починати працювати. На допомогу ми особливо не розраховували, та її там ніхто не платить. Ми почали влаштовуватися на роботу в колгосп. Місцева адміністрація нам пообіцяла будинок. Формально ніхто не був проти, всі говорили, що допоможуть, а насправді будинок виявився великим, але повністю зруйнованим, без умов. Спочатку обіцяли допомогу, потім сказали, щоб ми все робили самі.«У камері не було ні води, ні туалету, ні раковини»— Поки ми з чоловіком намагалися привести цей будинок до ладу, продовжували жити у Михайла. І одного дня, коли ми проходили медичну комісію, нас прямо з поліклініки забрали невідомі люди. Вони не представилися, просто посадили нас в машину і відвезли.Це було в травні. Пізніше, в середині червня, відбувся вже офіційний арешт. Нас привезли назад до того будиночка на озері, де ми жили. Там були люди в масках, ніхто не представився. У нас забрали телефони і почали обшук, який тривав близько чотирьох годин. Вони перевіряли все: білизну, особисті речі, відкривали навіть мої засоби гігієни. Перевірили флешки, ноутбуки, будь-які носії інформації. Обшук був нібито під протоколом, але сам протокол нам не показали. Після цього вони просто повернули телефони і поїхали, нічого не пояснивши.На середину червня була запланована зустріч з моїм сином у Мінську. Ми мали зустріти його на вокзалі о 21:30 вечора. Але близько 14:30 нам зателефонували з міграційної служби і попросили прийти просто розписатися, взяти паспорти. Коли ми прийшли, нас заарештували. Люди в масках без пояснень кинули чоловіка на підлогу, заламали йому руки. Мене поставили обличчям до стіни, притиснули голову, і чоловік бачив, як мені приставили пістолет до голови і в області серця.Нас посадили в мікроавтобус, наказали сидіти з опущеною головою. Ніхто не пояснював, хто вони і що відбувається. Ми проїхали зовсім недовго, швидше за все, до сусідньої будівлі. Там нас завели до підвалу. Мене відвели в одну кімнату, чоловіка — в іншу. З цього моменту я його більше не бачила аж до його звільнення в грудні.Спочатку допитували чоловіка. Це тривало не менше п’яти годин. Я чула крики, але не розуміла, що відбувається. Зі мною весь цей час перебувала людина в масці. Він не розмовляв, просто наказав сидіти на стільцях і дивитися в стіну. Мені забороняли повертатися і говорити.Потім прийшов чоловік, якого я сприйняла як місцевого командира. Він сказав, що мій чоловік у всьому зізнався, що ми нібито займалися терористичною діяльністю, шпигунством, збирали інформацію на території Білорусі для українських спецслужб, фотографували дислокації російської та білоруської військової техніки.Постраждав за підтримку України. Історія Андрія, заарештованого у «справі Гаюна»Мій син не встиг виїхати з окупованої частини України в 2022 році: на той момент заборонили виїзд чоловікам. Мені дали фотографію з посмішкою, на якій я тримала сина.Мені показали мій телефон і сказали: «Ти порушила закон Білорусі, у тебе є фотографія зі свастикою». Ця фотографія була зроблена ще в 2006 році. Мені заявили, що я займалася екстремістською діяльністю.Після цього мене відвели до бобруйського ізолятора тимчасового утримання. Було близько дев’ятої вечора. Мене посадили в карцер, де по стінах повзали клопи. У камері не було ні води, ні туалету, ні раковини. Мені дали одну пляшку води і сказали:«Хочеш — пий, хочеш — мийся, води більше не буде». Ліжко опустили зі словами “На тобі спати”.Наступного дня мене відвели до суду, де засудили до тижня карцеру за адміністративне правопорушення, пов’язане з екстремізмом. Протягом цього тижня до мене приходили співробітники КДБ і говорили, що мені загрожує до 24 років позбавлення волі за пособництво чоловікові. Вониúanа і говорили, що їх було всього 4, але нас було 7, коли, як ми з’ясувалося, нам приїхали ще 3, коли ми приїхали до Білорусі.Мені казали: «Ти не будеш вільна, поки не даси відповідь».Після цього я, в такому стані, в якусь мить, як було, відчула дивний страх.Після цього почалися шантаж через дружину. Мені говорили: «Вона вже все розповіла», «вона ще не висловила, що думає». Мені навіть пригрозили, за допомою якогось з військових, і не згадують його.Мені казали: «Якщо зараз не зізнаєшся, їй дадуть таблетку аспірину і привезуть назад помирати».Основний акцент робили на психологічний тиск через дружину. Мені казали: «Вона вже все розповіла», «вона ще не висловила, що думає». І у мене не було жодного шансу на те, що в мене є хтось, хто може мене визволити, не було жодного шансу на те, що мене виберуть, і не було жодного шансу, я б з цим все покінчив.І, звичайно ж, це все було виключно засновано на брехні.Через місяць мені влаштували зустріч з дружиною на п’ять хвилин. Вона мене не впізнала, була сильно виснажена. Я сказав їй, що роблю все, щоб її відпустили. Після цього мене змусили написати зізнання. За два місяці після цього мене знову заарештували. Вона не може спати, постійно боїться, вона щодня оглядається, щось підозрює.І на 3 місяці було все це, щоб я вижив.З дружиною я зустрівся через два дні в Україні. Мені сказали: «Ваша дружина тут», і я спочатку не повірив. Зараз ми разом, нам надали житло і допомогу за гуманітарною програмою, але мій стан важкий. У мене панічні атаки, тривожність, постійні головні болі, порушення координації. Психіатри тільки починають зі мною працювати. Я кажу це як колишній офіцер — те, як зі мною поводилися, не гідне звання офіцера. Те, що зі мною робили, — це тортури. Скувати людину, руки за спиною, стяжки на ногах, роздягнути і кинути обличчям на бетон, ставити на коліна годинами, поки руки не віднімаються. Не думав, що люди здатні на таке.