Військовослужбовець із Тернопільщини Михайло Торченюк, який пробув у полоні понад три роки, повернувся додому й поділився пережитим. В ексклюзивному інтерв’ю Суспільному він розповів, як опинився в неволі, що допомагало зберігати надію та чим, за його словами, чеченський полон відрізнявся від російського.
Михайло Торченюк родом із села Великі Млинівці на Кременеччині. Зараз він живе з родиною у селі Травневе Збаразької громади. До повномасштабної війни працював у сільськогосподарському товаристві, а восени 2022 року став на захист України. Спершу ніс службу в роті охорони Збаразького територіального центру комплектування, а пізніше його направили на Донеччину до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Як розповів військовий Суспільному, він зареєструвався, став на облік, служив у Збаразькому ТЦК у роті охорони, після чого був відправлений на Донецький напрямок, у Бахмутський район. Службу проходив у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. Під час штурму, за його словами, восьмеро побратимів загинули на місці.
У березні 2023 року під час боїв Михайло дістав поранення голови й потрапив у полон. Він пригадує, що пам’ятає ті події нечітко: його кудись везли й вели. За словами захисника, він був на нульовій позиції, де восьмеро військових загинули на місці й їх звідти не вивезли. Ще двох із контузією намагалися евакуювати, однак факту їхньої смерті він не бачив і довести цього не може, хоча знає, що вони також загинули.
Після захоплення Михайла разом з іншими українськими військовими утримували в Чечні. Спочатку він перебував у відділку поліції в Грозному, а потім понад рік — у підвалі.
За словами військового, полонені мали можливість дивитися телевізор і стежити за новинами про обміни. Він сказав, що з одного боку вони розчаровувалися, бо обмінювали не їх, а з іншого — раділи за звільнених побратимів. Також у полоні їм говорили, що українська сторона не хоче їх забирати.
Окремо Михайло згадав ставлення чеченців до українських військовополонених. За його словами, чеченський полон відрізняється від російського. Він пояснив це тим, що в них теж була війна з Росією, а Грозний був повністю розбомблений. Як розповів захисник, чеченці негативно ставляться до росіян, а українцям певною мірою співчувають і поважають. Ті, хто охороняв полонених, приносили їм з дому продукти, консервацію та одяг.
Михайло зазначив, що витримати неволю допомагала взаємна підтримка побратимів. За його словами, вони підтримували одне одного й не дозволяли собі втрачати віру. Він також сказав, що вони були ще не в найгірших умовах. Напередодні він зустрів побратима з Шумська, який провів у полоні рік і вісім місяців на зоні. Там, за словами військового, людей били електрошокерами й знущалися. Їх же не допитували, не мучили, насилля щодо них не було. Михайло зізнався, що досі не може повірити, що вже вдома.
Додому Михайло Торченюк повернувся 24 квітня 2026 року під час обміну військовополоненими. Він каже, що до останнього не вірив, що справді їде в Україну. За його словами, їх вишикували, зачитали списки й повідомили, що вони їдуть додому. Остаточно вони повірили лише тоді, коли побачили білоруські номери.
Поки Михайло був у полоні, у нього народилася внучка Вероніка. Побачитися з нею він зміг уже після звільнення, під час реабілітації. Військовий розповів, що два тижні поруч із ним на реабілітації була дружина, яка дуже його підтримувала. Він також спілкувався з дітьми та внучкою й зазначив, що це краще за будь-які ліки.
Нині захисник проходить подальшу реабілітацію на Тернопільщині та поступово повертається до мирного життя.