Володимир Путін керується не бізнес-інтересами чи пошуком взаємовигідних компромісів, а прагненням відродити колишню могутність Росії та послабити Сполучені Штати. Про це йдеться в публікації The Washington Post, автором якої є відомий політолог Фарид Закарія. У своїй статті він звертає увагу на візити до російського лідера Стіва Віткоффа та Джареда Кушнера, які виступають спецпредставниками США. Після нещодавніх переговорів із главою РФ ці американські представники були дуже вражені, а Віткофф навіть назвав ті події чи не найзнаковішими у власному житті. Обидва діячі сприймають Москву як потенційного союзника та намагаються вести справи у звичній для підприємців манері, намагаючись відшукати спільну вигоду в стилі Дональда Трампа. Закарія пропонує згадати історичний досвід колишнього очільника Мінфіну США та екс-керівника Goldman Sachs Хенка Полсона. Під час глобальної фінансової кризи 2008 року Полсон перебував у Пекіні, якраз коли ринки охопила паніка через становище ключових іпотечних агентств Fannie Mae та Freddie Mac. Тоді китайська сторона повідомила американському міністру про ініціативу Москви спільно скинути великий пакет цих цінних паперів, щоб остаточно підірвати нестабільну економіку Штатів і спричинити її крах. Пекін відхилив цю пропозицію. Аналітик нагадує, що американська фінансова архітектура тоді балансувала на межі катастрофи, яка за масштабами поступалася лише Великій депресії, проте російський очільник свідомо прагнув завдати нищівного удару по США, хоча глобальний обвал неминуче вдарив би і по самій Росії. На думку оглядача, Путін демонстрував готовність піти на збитки для власної держави, аби лише завдати серйозної шкоди американській стороні. Це повністю суперечить логіці комерсанта. Російський лідер ніколи не позиціонував себе як бізнесмена, орієнтованого на вигідні угоди. Натомість він діє як російський націоналіст, мета якого — повернути втрачені території та вплив імперського та радянського періоду, попри економічний, демографічний і політичний спад РФ на міжнародній арені. Закарія задається питанням, коли саме американська влада остаточно зрозуміє, що багаторічна зовнішня політика Кремля ставила за мету підрив США та їхнього глобального авторитету. Як приклад наводиться тісна співпраця Москви з Тегераном. Росія виступала ключовим військовим партнером Ірану, передававши йому передові танки, літаки, розвідувальні дані, а також зразки американського озброєння, захопленого в Україні, для його реверс-інжинірингу та застосування проти Вашингтона. Крім того, за інформацією FT, Кремль таємно сприяв розробці іранських надзвукових крилатих ракет із прямоточними двигунами, здатних становити небезпеку для американських авіаносців. Окрім цього, автор акцентує увагу на латиноамериканському напрямку: упродовж 2001–2018 років на російську продукцію припадало понад 70% усього імпорту озброєнь Венесуели, а згодом адміністрація Трампа звернула пильну увагу на Нікарагуа та Кубу, арсенали яких переважно складаються з російського озброєння. Схожі процеси фіксуються і на африканському континенті, де Кремль за допомогою фінансів, зброї, найманців і політичної підтримки намагається витіснити Захід та розширити власний вплив. Водночас Москва зміцнила оборонні зв’язки з Пекіном та Північною Кореєю, які також вважають США своїм головним геополітичним супротивником. На думку Закарії, стратегія команди Трампа щодо врегулювання війни в Україні фактично зводиться до підтримки позиції Кремля. Автор зазначає, що Трамп безпідставно звинувачував Україну в розв’язанні бойових дій та називав Володимира Зеленського диктатором, тоді як його адміністрація заздалегідь погодилася на ключові російські вимоги: відмову України від членства в НАТО, фіксацію втрати значної частини територій та обмеження чисельності ЗСУ. На тлі цього Вашингтон скоротив військову допомогу та тимчасово заморив обмін розвідданими. Українські військові командири в розмовах із автором під час поїздки до Києва охарактеризувалиголовним ударом від початку повномасштабного вторгнення саме згортання американської допомоги. Попри те, що Україна та її європейські союзники знаходять методи стримування російської агресії, найбільшої шкоди, на думку співрозмовників аналітика, може завдати саме відчуття зради з боку Сполучених Штатів. Закарія підсумовує, що саме по собі прагнення до діалогу з Москвою чи пошук справедливої угоди не є помилкою, проте справжня дипломатія вимагає чіткого розуміння того, хто сидить по інший бік столу переговорів. Якщо Кушнер і Віткофф бачать у Путіні прагматичного бізнесмена, то його реальна біографія свідчить про зовсім інше: це політик, який неодноразово демонстрував готовність шкодити власній країні, руйнувати стабільність у світі та йти на ризики заради ослаблення Америки. Урок, який колись засвоїв Хенк Полсон у китайській столиці, сьогодні був би вкрай корисним для нових американських дипломатів-бізнесменів у Москві.