Під час ворожого авіаудару по підземному укриттю в селищі Комишуваха на Запоріжжі загинув 53-річний бойовий медик Олександр Заліщук. Долучившись до лав Збройних сил за контрактом у 2024 році, у мирному житті він працював педагогом і фельдшером, а також складав вірші.

Про трагічну загибель батька повідомила його донька Олександра Васьківська. За її словами, того фатального дня Олександр перебував у Комишувасі та одразу після першого вибуху поспішив на допомогу травмованим людям.

«Спочатку я прочитала про подію в інформаційних стрічках та намагалася написати татові, проте він мовчав, — розповідає дівчина. — Згодом я зв’язалася з командиром підрозділу, який зізнався, що поки не володіє інформацією про його місцеперебування. Тіло вдалося віднайти лише напередодні в морзі. Пізніше я натрапила на відеозапис, де зафіксовані останні хвилини перед повторним ударом: тато разом із іншими громадянами спускається до сховища».

У Житомирі на захисника чекали дружина та донька з онуками, з якими він підтримував зв’язок щодня попри військову службу.

«Ми постійно спілкувалися за допомогою відеозв’язку, він часто навідувався до онуків. Ще минулої суботи ми разом із малечею розмовляли з ним, а в понеділок він уже не вийшов на зв’язок», — ділиться спогадами Олександра.

Донька згадує батька як надзвичайно світлу, життєрадісну особистість із прекрасним почуттям гумору. За її словами, тато складав вірші та завжди заряджав оточуючих позитивом, знаходячи потрібні слова навіть у найскладніших обставинах. Усі дитячі спогади дівчини наповнені теплом спілкування з ним, адже він був для неї вірним другом і надійною опорою.

Олександр Заліщук народився 53 роки тому. Контракт із армією він підписав у 2024 році, маючи за плечима різнобічний досвід роботи вчителем та фельдшером. Рішення піти на фронт ухвалив через наявність медичних навичок та пораду знайомого, який служив у тому ж підрозділі.

Наразі рідні очікують завершення всіх необхідних процедур та оформлення документації в морзі. Транспортуванням тіла полеглого до Житомира займатиметься пошукова місія «На щиті», а дату церемонії прощання поки не визначено.

«Мій шок досі не минув, а усвідомлення того, що це дійсно сталось, так і не прийшло, — зізнається Олександра. — Хочеться вірити у якусь помилку, адже його взагалі не мало бути на тому місці. Проте він пішов туди, бо прагнув допомогти, усвідомлюючи гострий дефіцит медиків. Тато обов’язково знайшов би слова, які б дещо полегшили біль, пожартувавши так, щоб усім стало легше…»